Білий сніг, безшелесні тіні,
А в душі – ні смутку, ні цілі,
Дерев’яні сходи похилі
Геть заклякли у сніжному співі…
Знову тане пора надвечірня,
І потріскують затишно дрова,
Вже далеко варта осіння,
Фарби й пензлі сховала діброва…
Лише вчора ти обернулась
І востаннє застигла в одвірку,
А в душі луною котилась
В парі туга і радість гірка…
Білий сніг, посуваються тіні,
Засинають ялинки сині,
А промерзлі сходинки білі
Все риплять у тужному співі…
ххх
Январь
Белый снег, голубые тени,
А в душе ни грусти, ни цели,
Промороженные ступени
Показалось, чуть проскрипели…
И опять предвечерняя просинь,
Чуть поленья трещат, сгорая,
Лишь вчера отзвенела осень,
В чутких красках лесов играя,
Лишь вчера ты с болью взглянула
На меня от последней двери,
А в душе замирающим гулом
Чувство радости и потери…
Белый снег, сгущаются тени,
Как молитвы, застывшие ели,
Промороженные ступени,
Показалось, чуть заскрипели…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Январь)
2****************
еще--переводы Петра Проскурина
Сiчень
Лютий
Ніколи в світі марно не жалій
Усіх, обпечених життям безжально,
Благослови примари кораблів,
Благослови домівку і кохання,
Благослови і тих, хто в очі каже «Ні!»,
Стикаючись із підлістю всесильних,
Благослови отих, хто присягав в борні
Надію мати до хрестів могильних,
Благослови хранителя замків
Усіх пороків й пристрастей безмірних,
Благослови й тугу одинаків,
Приречених на самоту безвинно…
ххх
Февраль
Нет, никогда напрасно не жалей
Всех, беспощадно солнцем опаленных,
Благослови исчезновенье кораблей.
Благослови бездомных и влюбленных,
Благослови в глаза сказавших «нет!»,
Соприкоснувшись с подлостью всесильной,
Благослови исполнивших завет
Надеяться до тишины могильной,
Благослови хранителя ключей
От всех пороков и страстей бездонных,
Благослови же и тоску ночей
Всех, к одиночеству приговоренных…
(Петр Проскурин "Зов вершин" Февраль)
Усіх, обпечених життям безжально,
Благослови примари кораблів,
Благослови домівку і кохання,
Благослови і тих, хто в очі каже «Ні!»,
Стикаючись із підлістю всесильних,
Благослови отих, хто присягав в борні
Надію мати до хрестів могильних,
Благослови хранителя замків
Усіх пороків й пристрастей безмірних,
Благослови й тугу одинаків,
Приречених на самоту безвинно…
ххх
Февраль
Нет, никогда напрасно не жалей
Всех, беспощадно солнцем опаленных,
Благослови исчезновенье кораблей.
Благослови бездомных и влюбленных,
Благослови в глаза сказавших «нет!»,
Соприкоснувшись с подлостью всесильной,
Благослови исполнивших завет
Надеяться до тишины могильной,
Благослови хранителя ключей
От всех пороков и страстей бездонных,
Благослови же и тоску ночей
Всех, к одиночеству приговоренных…
(Петр Проскурин "Зов вершин" Февраль)
3*******************
Березень
Ти знов приходиш в мої ночі, дні,
Караючи очікуванням раю,
Й раптово розчиняєшся в пітьмі
Над прірвою біля самого краю…
Ти гарна, мовчазна і загадкова,
Неначе Всесвіту жива роса,
І вірю знов, що вічні й калинові
Гармонія, Кохання і Краса…
Хто ти?
Затримайся на хвилі забуття,
Дай зазирнути за твої лаштунки,
Бо свічкою прозорою спливе життя
Від спраги мати дивні ці стосунки…
Уже збираєшся… Знов пекло самоти,
Ота, одна, зі мною поруч завжди
Посеред тісняви і буднів гіркоти
Щодня іде на подвиг справжній…
Заприсягнуся іменем твоїм
Ці таємничі обрії забути,
Хай промайнуть в чеканні безліч зим,
Якщо не можна долю оминути…
Але не вір, відкинь чужі слова –
Бо найстрашніше нині знати,
Що ти забудеш про свої права,
І вкотре не прийдеш, щоб покарати…
Ти знову чиста, бажана, раптова,
Неначе зірка Всесвіту ясна,
І вірю, вірю – вічні й загадкові
Гармонія, Добро й Краса…
***
Опять, опять в мои приходишь сны
И счастьем ожидания карая,
Вновь исчезаешь в отсветах луны
У самого мучительного края…
Ты вновь загадочна, прекрасна и чиста,
Как весть из необъятности Вселенной,
И верю вновь, что вечны и нетленны
Гармония, Любовь и Красота…
Кто ты?
Лишь на мгновенье задержись,
Дай прикоснуться к тайне лишь однажды,
Ведь ты же знаешь, угасает жизнь
От вызванной тобою жажды.
Уходишь ты, и я опять один,
И та, другая и земная, рядом
Со мною среди жизненных теснин
Мне одиночество прощает взглядом.
И я высоким именем твоим
Клянусь забыть таинственные дали, –
Ведь даже голос страсти одолим,
Коль вечным ожиданием карали…
Но нет, не верь в нелепые слова
Нет ничего мучительней боязни,
Что ты забудешь о своих правах
И не придешь для повторенья казни…
Ты вновь загадочна, желанна и чиста,
Как луч из неизвестности Вселенной,
И верю, верю – вечны и нетленны
Гармония, Добро и Красота.
(Петр Проскурин, «Зов вершин». Март)
Караючи очікуванням раю,
Й раптово розчиняєшся в пітьмі
Над прірвою біля самого краю…
Ти гарна, мовчазна і загадкова,
Неначе Всесвіту жива роса,
І вірю знов, що вічні й калинові
Гармонія, Кохання і Краса…
Хто ти?
Затримайся на хвилі забуття,
Дай зазирнути за твої лаштунки,
Бо свічкою прозорою спливе життя
Від спраги мати дивні ці стосунки…
Уже збираєшся… Знов пекло самоти,
Ота, одна, зі мною поруч завжди
Посеред тісняви і буднів гіркоти
Щодня іде на подвиг справжній…
Заприсягнуся іменем твоїм
Ці таємничі обрії забути,
Хай промайнуть в чеканні безліч зим,
Якщо не можна долю оминути…
Але не вір, відкинь чужі слова –
Бо найстрашніше нині знати,
Що ти забудеш про свої права,
І вкотре не прийдеш, щоб покарати…
Ти знову чиста, бажана, раптова,
Неначе зірка Всесвіту ясна,
І вірю, вірю – вічні й загадкові
Гармонія, Добро й Краса…
***
Опять, опять в мои приходишь сны
И счастьем ожидания карая,
Вновь исчезаешь в отсветах луны
У самого мучительного края…
Ты вновь загадочна, прекрасна и чиста,
Как весть из необъятности Вселенной,
И верю вновь, что вечны и нетленны
Гармония, Любовь и Красота…
Кто ты?
Лишь на мгновенье задержись,
Дай прикоснуться к тайне лишь однажды,
Ведь ты же знаешь, угасает жизнь
От вызванной тобою жажды.
Уходишь ты, и я опять один,
И та, другая и земная, рядом
Со мною среди жизненных теснин
Мне одиночество прощает взглядом.
И я высоким именем твоим
Клянусь забыть таинственные дали, –
Ведь даже голос страсти одолим,
Коль вечным ожиданием карали…
Но нет, не верь в нелепые слова
Нет ничего мучительней боязни,
Что ты забудешь о своих правах
И не придешь для повторенья казни…
Ты вновь загадочна, желанна и чиста,
Как луч из неизвестности Вселенной,
И верю, верю – вечны и нетленны
Гармония, Добро и Красота.
(Петр Проскурин, «Зов вершин». Март)
4********************
Квiтень
Правий був Бог, що визначив навік
Кордони темряви і горизонти світла,
Для океану – громовий потік,
А для людини – душу, що розквітла…
Час юності – прудкої річки біг,
Із непостійними, у русі, берегами,
Охоплений зорею древній Схід
З первісними, неначе вічність, снами…
Стрімкий і чистий юності потік,
Із особливими, високими правами,
Він схожий на паперу білий лист
З прихованими в ньому письменами…
Яка ж чекає доля на цей лист,
Якими він заповниться рядками? –
Чи нести із страждань постійний піст
І жити із чужими помилками?
Нема на обрії вогнів: і глиб, і мілина, –
Немає й часу на думки і жарти –
Благословенна ж будь незвідана мета
І чистий лист в очікуванні старту!
ххх
Был прав Творец, навек определив
Границы тьмы и горизонты света,
Для океана – громовой прилив,
Для человека – таинство расцвета…
Час юности – сверкающий поток
С изменчивыми в беге берегами,
Огнем зари охваченный Восток,
Томимый древними, как вечность, снами…
Бег юности стремителен и чист
С особыми, высокими правами –
Ведь это – совершенно белый лист
С не проступившими деяний письменами…
Какая же ей участь суждена,
Какие выжжены в ней будут строки? –
Иль исчерпать страдание до дна,
Иль повторить отцовские пороки?
Не угадать огней – то глубина, то мель,
Пора не рассуждающей отваги…
Благослови ж неведомого цель
И чистый лист нетронутой бумаги!
(Петр проскурин "Зов вершин", Апрель)
Кордони темряви і горизонти світла,
Для океану – громовий потік,
А для людини – душу, що розквітла…
Час юності – прудкої річки біг,
Із непостійними, у русі, берегами,
Охоплений зорею древній Схід
З первісними, неначе вічність, снами…
Стрімкий і чистий юності потік,
Із особливими, високими правами,
Він схожий на паперу білий лист
З прихованими в ньому письменами…
Яка ж чекає доля на цей лист,
Якими він заповниться рядками? –
Чи нести із страждань постійний піст
І жити із чужими помилками?
Нема на обрії вогнів: і глиб, і мілина, –
Немає й часу на думки і жарти –
Благословенна ж будь незвідана мета
І чистий лист в очікуванні старту!
ххх
Был прав Творец, навек определив
Границы тьмы и горизонты света,
Для океана – громовой прилив,
Для человека – таинство расцвета…
Час юности – сверкающий поток
С изменчивыми в беге берегами,
Огнем зари охваченный Восток,
Томимый древними, как вечность, снами…
Бег юности стремителен и чист
С особыми, высокими правами –
Ведь это – совершенно белый лист
С не проступившими деяний письменами…
Какая же ей участь суждена,
Какие выжжены в ней будут строки? –
Иль исчерпать страдание до дна,
Иль повторить отцовские пороки?
Не угадать огней – то глубина, то мель,
Пора не рассуждающей отваги…
Благослови ж неведомого цель
И чистый лист нетронутой бумаги!
(Петр проскурин "Зов вершин", Апрель)
5****************
Травень
Я не прийшов до тебе – нездоланна сила
Безумством диким серце запалила,
У чужину незвідану манила
За давні неторовані моря,
У позабуті, недоступні хащі,
Де вмить життя втрачає всі права,
Й майбутнє зріє у первісній чаші,
Вбираючи і нині, і вчора…
Так, я здолав ті безкінечні милі
І пропалив жагою визволення біль
Всю мою душу і свавільне тіло –
Вмістилище і радощів, й гріхів…
Я був самотній, наче нерухомий,
Та зблиснула про тебе думка з небуття,
Як перший крок, слабкий і несвідомий, –
Благословення на добро й життя.
І в колообігу буттєвого змагання,
Як знак, проступить істина свята –
Усю красу і складність існування
В собі, як вічність, носиш ти одна.
У борсанні мій розум знемагає,
Химернім маренні, бурхливому плачУ –
Хай сум твоїх долонь не відчуваю,
Але іду до тебе, мчусь, лечу!
ххх
Я не пришел к тебе, иная сила
Безумным светом сердце озарила,
Меня в чужие дали уводила
За самые последние моря,
За самые окраинные земли,
Где жизнь теряет все свои права,
Где время в чаше первородства дремлет,
Вобрав в себя и завтра, и вчера…
Да, я взглянул в запретные пределы,
И боль освобождения прожгла
И душу мне, и трепетное тело –
Вместилище и радости, и зла.
Я был один, во мраке, без движенья,
Но о тебе мелькнула в сердце мысль,
Как первый слабый проблеск возрожденья, -
Благословенье на добро и жизнь.
И в беспощадном знаке отрицанья
Теперь простая истина видна –
Всю красоту и сложность мирозданья
В себе как вечность, носишь ты одна.
И разум мой, изнемогая, тонет в
В каком-то изнуряющем бреду –
Пусть мне не ощутить твоих ладоней,
Но я иду к тебе, иду, иду!
(Петр Проскурин "Зов вершин". Май)
Безумством диким серце запалила,
У чужину незвідану манила
За давні неторовані моря,
У позабуті, недоступні хащі,
Де вмить життя втрачає всі права,
Й майбутнє зріє у первісній чаші,
Вбираючи і нині, і вчора…
Так, я здолав ті безкінечні милі
І пропалив жагою визволення біль
Всю мою душу і свавільне тіло –
Вмістилище і радощів, й гріхів…
Я був самотній, наче нерухомий,
Та зблиснула про тебе думка з небуття,
Як перший крок, слабкий і несвідомий, –
Благословення на добро й життя.
І в колообігу буттєвого змагання,
Як знак, проступить істина свята –
Усю красу і складність існування
В собі, як вічність, носиш ти одна.
У борсанні мій розум знемагає,
Химернім маренні, бурхливому плачУ –
Хай сум твоїх долонь не відчуваю,
Але іду до тебе, мчусь, лечу!
ххх
Я не пришел к тебе, иная сила
Безумным светом сердце озарила,
Меня в чужие дали уводила
За самые последние моря,
За самые окраинные земли,
Где жизнь теряет все свои права,
Где время в чаше первородства дремлет,
Вобрав в себя и завтра, и вчера…
Да, я взглянул в запретные пределы,
И боль освобождения прожгла
И душу мне, и трепетное тело –
Вместилище и радости, и зла.
Я был один, во мраке, без движенья,
Но о тебе мелькнула в сердце мысль,
Как первый слабый проблеск возрожденья, -
Благословенье на добро и жизнь.
И в беспощадном знаке отрицанья
Теперь простая истина видна –
Всю красоту и сложность мирозданья
В себе как вечность, носишь ты одна.
И разум мой, изнемогая, тонет в
В каком-то изнуряющем бреду –
Пусть мне не ощутить твоих ладоней,
Но я иду к тебе, иду, иду!
(Петр Проскурин "Зов вершин". Май)
6**********************
Червень
Язичницький сонцеворот душі,
Що за перелюби безмірніший і вищий, –
Зійшлись опівдні в дикій глушині
Світ вранішній і світ горішній.
Високий й неосудний південь твій
Із блискавичними і темними громами,
Із безсоромністю розбурханої гри,
І надважкими чоловічими правами,
З його любов’ю в чаді насолод,
І, наче перегін в житті останній,
Із ревнощами при доланні перешкод
В спустошеннях дражливих, ранніх…
І у перебігу його високих мар
Не проклинай безглузді, темні зради,
Прости за дикий, королівський шал,
За святість щастя і жінок принади…
О, не засуджуй вищість почуттів
Серед колючого, густого гілля, –
Бо все ясніше й ближче в майбутті
Світ невблаганний надвечір’я…
Июнь
Языческий солнцеворот души
Любых страстей и выше, и безмерней –
Сошлись в полдневной, тягостной глуши
Свет утренний и свет вечерний.
Высок и неподсуден полдень твой
С его мгновенными, как вихрь, громами,
С бесстыдной и размашистой игрой
И по-мужски тяжелыми правами,
С его любовью, как угарный стон,
В опустошительном порыве наслажденья,
И, как последний в жизни перегон,
С мучительною ревностью владенья…
И в череде его высоких дел
Не осуди измен его нелепость,
Прости его за царственный удел,
За счастья и любви святую слепость,
За жадность чувств его не осуди
Среди полдневных, непролазных терний, –
Ведь все ясней и ближе впереди
Неумолимый свет вечерний…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Июнь)
Що за перелюби безмірніший і вищий, –
Зійшлись опівдні в дикій глушині
Світ вранішній і світ горішній.
Високий й неосудний південь твій
Із блискавичними і темними громами,
Із безсоромністю розбурханої гри,
І надважкими чоловічими правами,
З його любов’ю в чаді насолод,
І, наче перегін в житті останній,
Із ревнощами при доланні перешкод
В спустошеннях дражливих, ранніх…
І у перебігу його високих мар
Не проклинай безглузді, темні зради,
Прости за дикий, королівський шал,
За святість щастя і жінок принади…
О, не засуджуй вищість почуттів
Серед колючого, густого гілля, –
Бо все ясніше й ближче в майбутті
Світ невблаганний надвечір’я…
Июнь
Языческий солнцеворот души
Любых страстей и выше, и безмерней –
Сошлись в полдневной, тягостной глуши
Свет утренний и свет вечерний.
Высок и неподсуден полдень твой
С его мгновенными, как вихрь, громами,
С бесстыдной и размашистой игрой
И по-мужски тяжелыми правами,
С его любовью, как угарный стон,
В опустошительном порыве наслажденья,
И, как последний в жизни перегон,
С мучительною ревностью владенья…
И в череде его высоких дел
Не осуди измен его нелепость,
Прости его за царственный удел,
За счастья и любви святую слепость,
За жадность чувств его не осуди
Среди полдневных, непролазных терний, –
Ведь все ясней и ближе впереди
Неумолимый свет вечерний…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Июнь)
7******************
Липень
І таїнство вже згаслого вогню,
Й усталеності крок повільний
Турбують й ваблять душу запальну
У інші простори – первісні й божевільні…
Нам південь дику силу дарував
Із блискавичними скаженими роками
У нерозтраченому буйстві гарував
Й урівноважив стиглими плодами…
І, визнаючи часу сліпий шал,
Ми часто прикидаємось й хитруєм,
Та знову пристрастей дев’ятий вал,
По самі вінця в нас із чарами вирує…
Так дуб столітній аж до коренів
Враз від бажань відчує потрясіння,
Як тільки загадковий щем морів
Проллється з неба в щедрості осінній…
Та гасне поклик, з кригою моря,
Чекаєш знову на жадані вісті
Гориш у полум’ї без крихти каяття,
Лишаючись на перевіреному місці.
З душею, повної любові, стоїмо,
І подвиг цей, як і життя, – вже звичний…
Як добре, що цей світ пізнаємо,
Бо смертні… Нас чекає вічність…
Июль
И таинство угасшего огня,
И медленная поступь постоянства
Волнуют нас, тревожа и маня
В иные, необжитые пространства…
Нас полдень знойной силой одарил
И бешено летящими годами
А неистраченное буйство сил
Уравновесил зрелыми плодами,
И времени признав слепую власть,
Мы часто притворяемся умело,
Но вновь нерассуждающая страсть
Бушует в нас у самого предела
Так дуб столетний до глухих корней
Вдруг ощутит желанье потрясений,
Едва лишь зов загадочный морей
Прольется с неба в щедрости осенней…
Но гаснет зов и далеко моря,
И вновь мы ждем волнующие вести,
И запоздалым пламенем горя,
По-прежнему стоим на старом месте.
Стоим мы с нерастраченной душой,
И подвиг этот безнадежно вечен…
Как хорош, что этот мир скупой
Проклятием бессмертья не отмечен!
(Петр Проскурин "Зов вершин", Июль)
Й усталеності крок повільний
Турбують й ваблять душу запальну
У інші простори – первісні й божевільні…
Нам південь дику силу дарував
Із блискавичними скаженими роками
У нерозтраченому буйстві гарував
Й урівноважив стиглими плодами…
І, визнаючи часу сліпий шал,
Ми часто прикидаємось й хитруєм,
Та знову пристрастей дев’ятий вал,
По самі вінця в нас із чарами вирує…
Так дуб столітній аж до коренів
Враз від бажань відчує потрясіння,
Як тільки загадковий щем морів
Проллється з неба в щедрості осінній…
Та гасне поклик, з кригою моря,
Чекаєш знову на жадані вісті
Гориш у полум’ї без крихти каяття,
Лишаючись на перевіреному місці.
З душею, повної любові, стоїмо,
І подвиг цей, як і життя, – вже звичний…
Як добре, що цей світ пізнаємо,
Бо смертні… Нас чекає вічність…
Июль
И таинство угасшего огня,
И медленная поступь постоянства
Волнуют нас, тревожа и маня
В иные, необжитые пространства…
Нас полдень знойной силой одарил
И бешено летящими годами
А неистраченное буйство сил
Уравновесил зрелыми плодами,
И времени признав слепую власть,
Мы часто притворяемся умело,
Но вновь нерассуждающая страсть
Бушует в нас у самого предела
Так дуб столетний до глухих корней
Вдруг ощутит желанье потрясений,
Едва лишь зов загадочный морей
Прольется с неба в щедрости осенней…
Но гаснет зов и далеко моря,
И вновь мы ждем волнующие вести,
И запоздалым пламенем горя,
По-прежнему стоим на старом месте.
Стоим мы с нерастраченной душой,
И подвиг этот безнадежно вечен…
Как хорош, что этот мир скупой
Проклятием бессмертья не отмечен!
(Петр Проскурин "Зов вершин", Июль)
8**********************
Серпень
Який важкий той поклик до вершин
Із таємницями, що стережуть тумани…
Навіщо ж ти на поклик той летиш
Зі спеченими від бажань вустами?
Ти, мабуть, самому собі
Призначив там побачення останнє…
Але хіба в запеклій боротьбі
Збагнути можна істину страждання?
Як цілісний ланцюг – Закон життя,
Є формула твого кінця й світанку –
Висвітлюють у пІтьмі шлях буття
Наступні за тобою ланки…
Учора, як зійшлись на мить літа,
Як кажуть, з Божої невІдомої волі
З’явився той, кому ти для ривка
Вперед і вище – сходинка у долі.
І, відчуваючи шалений поштовх той,
Поринеш знов в самотнє божевілля,
І проклянеш убивчого пороку лой –
Пророцтва кожного брехню й безсилля!
Який тяжкий він – поклик наверху,
Та хто зумів той потяг зупинити,
І на торованому, хресному шляху
Межу кордону не переступити…
ххх
Август
Как бесконечно тяжек зов вершин
С их тайной, вечно скрытой облаками!
Зачем же ты на этот зов спешишь
С обугленными жаждою губами?
Ты, вероятно, самому себе
Назначил там последнее свиданье…
Но разве в этой тягостной борьбе
Постичь возможно истину страданья?
Не разнимаемый цепи закон
Есть формула и твоего продленья –
Все дальше освещают тьму времен
Последующие за тобою звенья.
Вчера, когда сошлись на миг века,
Как говорится, волей Божьей
Явился тот, кому ты для рывка вперед
И выше станешь лишь подножьем…
И ты, услышав яростный толчок,
Вновь ощутишь безумье одиночества,
И проклянешь убийственный порок –
Всю ложь и все бессилие пророчества!
Как бесконечно тяжек зов вершин…
Ко кто тогда сумел остановиться,
И кто на том пути не поспешил
Перешагнуть последние границы…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Август)
Із таємницями, що стережуть тумани…
Навіщо ж ти на поклик той летиш
Зі спеченими від бажань вустами?
Ти, мабуть, самому собі
Призначив там побачення останнє…
Але хіба в запеклій боротьбі
Збагнути можна істину страждання?
Як цілісний ланцюг – Закон життя,
Є формула твого кінця й світанку –
Висвітлюють у пІтьмі шлях буття
Наступні за тобою ланки…
Учора, як зійшлись на мить літа,
Як кажуть, з Божої невІдомої волі
З’явився той, кому ти для ривка
Вперед і вище – сходинка у долі.
І, відчуваючи шалений поштовх той,
Поринеш знов в самотнє божевілля,
І проклянеш убивчого пороку лой –
Пророцтва кожного брехню й безсилля!
Який тяжкий він – поклик наверху,
Та хто зумів той потяг зупинити,
І на торованому, хресному шляху
Межу кордону не переступити…
ххх
Август
Как бесконечно тяжек зов вершин
С их тайной, вечно скрытой облаками!
Зачем же ты на этот зов спешишь
С обугленными жаждою губами?
Ты, вероятно, самому себе
Назначил там последнее свиданье…
Но разве в этой тягостной борьбе
Постичь возможно истину страданья?
Не разнимаемый цепи закон
Есть формула и твоего продленья –
Все дальше освещают тьму времен
Последующие за тобою звенья.
Вчера, когда сошлись на миг века,
Как говорится, волей Божьей
Явился тот, кому ты для рывка вперед
И выше станешь лишь подножьем…
И ты, услышав яростный толчок,
Вновь ощутишь безумье одиночества,
И проклянешь убийственный порок –
Всю ложь и все бессилие пророчества!
Как бесконечно тяжек зов вершин…
Ко кто тогда сумел остановиться,
И кто на том пути не поспешил
Перешагнуть последние границы…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Август)
9*****************************
Вересень
Коли палають восени діброви
В несамовитому бажанні самоспалень
Стає простішим й зрозумілим знову
Коловорот життєвих віддзеркалень…
Кружляє лист осиковий, сумує
У вирії безжального закону,
Душа ніколи спрагу не вгамує
За срібним вересневим дзвоном…
Заклякнеш на великім перехресті
Осінній смуток тулиться в душі…
Якою ж новою, нечуваною вістю
Проллється неприкаяність в тобі?
Нема чого молитися й чекати чуда,
І забувати, хто ти й де твій нині дім,
Що в світ приходили Христос й Іуда,
І чудо це – тільки в тобі однім…
Геть руйнувалися імперії і царства,
У темряві раптово блимнув світ,
Твоє лице – високе як лицарство,
Намалювалося у битві за живіт –
Всього на мить…
А що таке миттєвість?
Вогонь, вогонь спочатку до кінця!
Природи геніальна бездієвість
Легкою хмаркою торкнулася лиця.
ххх
Когда горят осиновые рощи
Неистовым огнем самосожженья,
Становится понятнее и проще
Круговорот извечного движенья.
Кружится лист осиновый, кружится –
Нет в мире беспощаднее закона,
Но никогда душою не напиться
Осеннего серебряного звона...
Стоишь ты на великом перепутье,
Осенняя в душе клубится даль…
Какой же новой обернется сутью
Твоя неутоленная печаль?
Ты молишься и жаждешь, жаждешь чуда,
Забыв, кто ты и где твой ныне дом,
Что был уже Христос, и был иуда,
Что чудо это все – в тебе самом.
Распались царства и законы Нила,
Сквозь мрак иная выбилась струя,
Твое лицо, как тайна, проступило
На вечном, грозном поле бытия.
Всего лишь миг?
А что такое вечность?
Огонь, огонь в начале и в конце!
Природы гениальная беспечность
Вдруг надломилась на твоем лице.
(Петр Проскурин "Зов вершин". Сентябрь)
В несамовитому бажанні самоспалень
Стає простішим й зрозумілим знову
Коловорот життєвих віддзеркалень…
Кружляє лист осиковий, сумує
У вирії безжального закону,
Душа ніколи спрагу не вгамує
За срібним вересневим дзвоном…
Заклякнеш на великім перехресті
Осінній смуток тулиться в душі…
Якою ж новою, нечуваною вістю
Проллється неприкаяність в тобі?
Нема чого молитися й чекати чуда,
І забувати, хто ти й де твій нині дім,
Що в світ приходили Христос й Іуда,
І чудо це – тільки в тобі однім…
Геть руйнувалися імперії і царства,
У темряві раптово блимнув світ,
Твоє лице – високе як лицарство,
Намалювалося у битві за живіт –
Всього на мить…
А що таке миттєвість?
Вогонь, вогонь спочатку до кінця!
Природи геніальна бездієвість
Легкою хмаркою торкнулася лиця.
ххх
Когда горят осиновые рощи
Неистовым огнем самосожженья,
Становится понятнее и проще
Круговорот извечного движенья.
Кружится лист осиновый, кружится –
Нет в мире беспощаднее закона,
Но никогда душою не напиться
Осеннего серебряного звона...
Стоишь ты на великом перепутье,
Осенняя в душе клубится даль…
Какой же новой обернется сутью
Твоя неутоленная печаль?
Ты молишься и жаждешь, жаждешь чуда,
Забыв, кто ты и где твой ныне дом,
Что был уже Христос, и был иуда,
Что чудо это все – в тебе самом.
Распались царства и законы Нила,
Сквозь мрак иная выбилась струя,
Твое лицо, как тайна, проступило
На вечном, грозном поле бытия.
Всего лишь миг?
А что такое вечность?
Огонь, огонь в начале и в конце!
Природы гениальная беспечность
Вдруг надломилась на твоем лице.
(Петр Проскурин "Зов вершин". Сентябрь)
10***********************
Жовтень
Усе повільніше і важче біг,
Ривок – і відлетить душа назавжди,
А за спиною – голосніше сміх
Передостанньої твоєї варти…
Пришвидши хід – і встигнеш на причал,
Відчуєш сподівань нестримний потяг,
І звабить серце березневий вал,
З душі зриваючи вже непотрібний одяг,
Й безкрайній дивно-синій океан
Миттєво й спрагло зачарує душу,
І враз забудеш, як нічний обман,
Зникаючу із горизонту сушу…
Скоріше в путь, у далечінь без віх,
Хай шлях окреслять доля й нові старти,
А за спиною – голосніше сміх
Передостанньої твоєї варти…
ххх
Октябрь
Все медленней и тяжелее бег,
Рывок – и сердце навсегда откажет…
А за спиною все слышнее смех
Десятой, предпоследней стражи.
Скорей. И ты успеешь на паром,
И вновь увидишь паруса надежды,
И в сердце прогремит весенний гром,
С души срывая ветхие одежды,
И синий, беспредельный океан
Вновь ошалело хлынет в душу,
И ты забудешь, как ночной обман,
Навеки исчезающую сушу…
Скорее вдаль, в простор без всяких вех –
Пусть путь удача и судьба укажут!
Но за спиною все слышнее смех
Десятой, предпоследней стражи…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Октябрь)
Ривок – і відлетить душа назавжди,
А за спиною – голосніше сміх
Передостанньої твоєї варти…
Пришвидши хід – і встигнеш на причал,
Відчуєш сподівань нестримний потяг,
І звабить серце березневий вал,
З душі зриваючи вже непотрібний одяг,
Й безкрайній дивно-синій океан
Миттєво й спрагло зачарує душу,
І враз забудеш, як нічний обман,
Зникаючу із горизонту сушу…
Скоріше в путь, у далечінь без віх,
Хай шлях окреслять доля й нові старти,
А за спиною – голосніше сміх
Передостанньої твоєї варти…
ххх
Октябрь
Все медленней и тяжелее бег,
Рывок – и сердце навсегда откажет…
А за спиною все слышнее смех
Десятой, предпоследней стражи.
Скорей. И ты успеешь на паром,
И вновь увидишь паруса надежды,
И в сердце прогремит весенний гром,
С души срывая ветхие одежды,
И синий, беспредельный океан
Вновь ошалело хлынет в душу,
И ты забудешь, как ночной обман,
Навеки исчезающую сушу…
Скорее вдаль, в простор без всяких вех –
Пусть путь удача и судьба укажут!
Но за спиною все слышнее смех
Десятой, предпоследней стражи…
(Петр Проскурин "Зов вершин", Октябрь)
11************************
Листопад
Дай, Боже мій, до фінішу дійти
Із посмішкою вічного прощення,
Збагнути, усвідомити гріхи допоможи
Із присмаком гіркого одкровення…
Дай в очі темряві первісній зазирнуть
Хоча б на коротесеньку миттєвість,
Хай жах і острах сил не відберуть
Коли піде навік буття чуттєвість…
Дай, Боже мій, до самого вінця
В запеклій боротьбі з самим собою
Високо нести смолоскип гінця
Що вибухне над вічною пітьмою!
ххх
Дай мне, Творец, у края стать
С прощающей себя улыбкой,
И помоги не признавать
Всего прошедшего ошибкой…
Дай первородной тьме в глаза
Взглянуть хотя бы на мгновенье,
Дай слабости не показать
Перед лицом исчезновенья…
Дай мне до самого конца,
Единоборствуя с собою,
Остаться с факелом гонца,
Горящим над кромешной тьмою…
(Петр Проскурин "Зов вершин". Ноябрь)
Із посмішкою вічного прощення,
Збагнути, усвідомити гріхи допоможи
Із присмаком гіркого одкровення…
Дай в очі темряві первісній зазирнуть
Хоча б на коротесеньку миттєвість,
Хай жах і острах сил не відберуть
Коли піде навік буття чуттєвість…
Дай, Боже мій, до самого вінця
В запеклій боротьбі з самим собою
Високо нести смолоскип гінця
Що вибухне над вічною пітьмою!
ххх
Дай мне, Творец, у края стать
С прощающей себя улыбкой,
И помоги не признавать
Всего прошедшего ошибкой…
Дай первородной тьме в глаза
Взглянуть хотя бы на мгновенье,
Дай слабости не показать
Перед лицом исчезновенья…
Дай мне до самого конца,
Единоборствуя с собою,
Остаться с факелом гонца,
Горящим над кромешной тьмою…
(Петр Проскурин "Зов вершин". Ноябрь)
Грудень
Про себе – нічогісінько не знаю,
Хто я така і звідкіля прийшла,
Лише в твоїх очах,
наповнених до краю,
З’явилась відповідь і мудра, і проста…
Не знаю, скільки місяців і років
Шукали зустрічі осяйне джерело,
Це світло крокувало разом з нами,
І в небуття химерне не пішло…
Зірки пригаснуть, подолавши шлях,
І в неосяжнім Всесвіті далекім
Давай призначимо, як ті лелеки,
Побачення миттєве на зірках, –
І поспішать на зустріч сотні років,
Призначену й освячену чеканням,
Де наші непомітні, легкі кроки
Торують стежку з людського вигнання…
Про тебе – нічогісінько не знаю,
Хто ти такий і звідкіля прийдеш,
Та присягаюсь долі й небокраю –
Обов’язково стежку віднайдеш…
***
Я ничего не знаю о себе –
Кто я на этом свете и откуда…
Но лишь в твоих глазах, в твоей судьбе
Явилось объяснение, как чудо.
Не знаю, сколько лет, и сколько зим
Искали мы во тьме свое начало
И свет в душе горит неугасим
До самого последнего причала.
Угаснут звезды, завершив свой путь,
Но мы в пустыне вечной мирозданья
Давай назначим вновь когда-нибудь
Пусть самое короткое свиданье.
Спешить мы будем миллионы лет
На эту предначертанную встречу,
И будет наш, едва заметный след
Во тьме росою звезд отмечен.
Я ничего не знаю о тебе –
Кто ты на это свете и откуда…
Но присягаю я своей судьбе
За нашей встречи праздничное чудо…
(Петр Проскурин «Зов вершин». Декабрь)
Хто я така і звідкіля прийшла,
Лише в твоїх очах,
наповнених до краю,
З’явилась відповідь і мудра, і проста…
Не знаю, скільки місяців і років
Шукали зустрічі осяйне джерело,
Це світло крокувало разом з нами,
І в небуття химерне не пішло…
Зірки пригаснуть, подолавши шлях,
І в неосяжнім Всесвіті далекім
Давай призначимо, як ті лелеки,
Побачення миттєве на зірках, –
І поспішать на зустріч сотні років,
Призначену й освячену чеканням,
Де наші непомітні, легкі кроки
Торують стежку з людського вигнання…
Про тебе – нічогісінько не знаю,
Хто ти такий і звідкіля прийдеш,
Та присягаюсь долі й небокраю –
Обов’язково стежку віднайдеш…
***
Я ничего не знаю о себе –
Кто я на этом свете и откуда…
Но лишь в твоих глазах, в твоей судьбе
Явилось объяснение, как чудо.
Не знаю, сколько лет, и сколько зим
Искали мы во тьме свое начало
И свет в душе горит неугасим
До самого последнего причала.
Угаснут звезды, завершив свой путь,
Но мы в пустыне вечной мирозданья
Давай назначим вновь когда-нибудь
Пусть самое короткое свиданье.
Спешить мы будем миллионы лет
На эту предначертанную встречу,
И будет наш, едва заметный след
Во тьме росою звезд отмечен.
Я ничего не знаю о тебе –
Кто ты на это свете и откуда…
Но присягаю я своей судьбе
За нашей встречи праздничное чудо…
(Петр Проскурин «Зов вершин». Декабрь)
